Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Від самого заснування Антонієм і Феодосієм монастир стає відомий як місце переписування і виготовлення богослужбових книг. З часом у монастирській бібліотеці збираються не тільки свої книги, а й грецькі, болгарські, сербські.

Поступово в кожному великому місті створюються книжкові майстерні, пишуться літописи, засновуються бібліотеки і школи.

У Західній Україні зі створенням Галицько-Волинського князівства також починається активний бібліотечний рух (приблизно з ХІІІ ст.). При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа - існувала величезна майстерня для створення книг. Князь дарував книжки монастирям й церквам.

Тодішні бібліотеки здебільшого складалися з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Але з часом дедалі більшої ваги набувають твори оригінальні.

На жаль, монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до великої руїни. Книги гинули у війнах і пожежах. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Рейнське євангеліє (яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла до Франції з Києва. На цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції), Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII ст.

Після двохсотлітнього перебування під владою кочівників Україна перейшла до складу Великого Князівства Литовського, а пізніше – Речі Посполитої. Разом із занепадом державності занепадає і державна бібліотечна справа. Книги продовжують створюватися і збиратися, але на приватні замовлення князів або наближених до них осіб і для приватних зібрань, з яких пізніше і створяться нові бібліотеки.

Із зародженням книгодрукарства в середині XV ст. відбуваються великі зміни в усьому європейському книговиданні і, звичайно, бібліотечній справі. Уже в першій половині XVII ст. в Україні нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі.

Значного розвитку бібліотеки набули у XVI ст., великі книгозбірні постали при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. впорядковано бібліотеку Київської академії, що поглинула давні збірки, які початками сягали, може, й княжих часів. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможні шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи.

Революційні події 1848 року призвели до того, що Австро-Угорська імперія лояльніше почала ставитися до національного питання. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у Західній Україні, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини, діє мережа культурно-освітніх осередків „Просвіта”. Це товариство уже на 1914 рік мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні. У 1914-му власні читальні діяли у 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень „Просвіти” було охоплено 85% західноукраїнських земель.

У радянські часи бібліотечна справа стала частиною державної політики. Разом з тим, якщо до 20-х років ХХ ст. українська бібліотечна справа в контексті європейського розвитку була на високому рівні, то, починаючи з 30-х і, особливо, післявоєнних років, українська бібліотечна наука перебувала в тіні радянської, найкращі наукові сили якої зосереджувалися в Москві і Ленінграді.

Сьогодні в Україні налічується 45 тисяч бібліотек. Серед провідних бібліотек – Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України тощо.

З 1984 року ведеться робота над автоматизацією головних бібліотек України і створення електронних каталогів.