Personal tools
You are here: Home Моя Україна Історія
My Ukraine

Квартири подобово Львів
Квартири подобово Львів
 
Document Actions

Історія

Up one level
Історія України в періодах
Стародавня доба
Перша людина (архантроп) з’явилася на території України приблизно 1 млн. років тому, за доби палеоліту. Архантропи, вірогідно, прийшли з західних регіонів Південної Азії та Балкан. Невдовзі з’явилися перші неандертальці (близько 135-150 тис. років тому), які були більш розвиненими в розумовому та фізичному аспекті та вже мали родинні стосунки. Наступними були кроманьйонці, перші представники “людей розумних”, які з’явилися на нашій території приблизно 35 тис. років тому.
слов'яни
Протягом першого тисячоліття до н.е. слов’яни відігравали провідну роль у розвитку цивілізації пращурів сучасних українців. Деякі інші етнічні групи також мали значний вплив на етногенез українців, наприклад, скіфи, Балти, германські племена. На початку нової ери територія проживання слов’ян значно розширилася. В тогочасних хроніках вони згадуються як анти і склави. Вони мали спільну мову, схожі уклад життя, звичаї та переконання. Водночас це були різні племена, кожне з яких мало своїх керівників, військові загони та політику. Хоча після певного часу анти зникли з політичної карти Південної Європи, їхні традиції залишилися. Нащадки антів почали розселятися на великих просторах.
Київська Русь
Як розповідають стародавні хроніки, в 882 р. Олег, князь Новгородський, після вбивства князів Аскольда та Діра, зайняв київський трон. Він став правителем Київської Русі, першої держави стародавніх слов’ян, яка невдовзі перетворилася на одну з провідних країн Середньовічної Європи та почала відігравати важливу роль в політичному житті на континенті. Вона також виступала своєрідним захисним бар’єром між європейською цивілізацією та кочовими племенами Сходу. Столицею держави став Київ.
У складі Литви та Польщі
Військово-політичний наступ Литви та Польщі на українські землі почався в 1330 - 1340 рр., коли литовський Великий Князь Любарт захопив Волинь. Розподіл земель Галицько-Волинського князівства між двома іноземними державами було завершено в ході литовсько-польської війни 1351-1352, коли Галичина опинилася під владою польського короля (пізніше західно-волинські, Холмську та Белзьку землі також було віддано до польської корони). За часів наступника Любарта Ольгерда, Подільська, Київська, Сіверська та Переяславська області також стали частиною Литовської держави.
Галицько-Волинське князівство
Після розпаду староруської держави в 12 столітті на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, які не обійшли й князівство, на його територіях в 12 столітті спостерігалась стабілізація економічного та політичного розвитку. На галицьких та волинських землях спостерігалося зростання населення та економічного потенціалу, а також формувалося регулювання економічних відносин. В 1199 р. князівства з аналогічними економічними та культурними умовами, політичними та економічними відносинами об’єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа, нащадка Володимира Мономаха. Князь Роман першим в історії давньоруської держави увів такі звернення до правителя, як „Великий Князь” та „Правитель всієї Русі”.
Козацтво
Вперше козаки згадуються в письмових джерелах кінця 15 століття. Поява козаків відіграла визначну роль в історичній долі України. Козаки були представниками соціального класу вільних людей, які охороняли свою землю та захищали її кордони від турецько-татарської агресії.
Визвольна війна середини XVII століття
Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.
Правобережна Україна XVIII століття
Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях. Майже до кінця 13 століття Лівобережжя було частиною Речі Посполитої.
Українська держава наприкінці XVII століття
Гетьманська держава, створена в Україні Б.Хмельницьким, мала великий потенціал для завоювання незалежності. Проте, з огляду на низку причин, цей потенціал так і не був реалізований. Наприкінці 17 ст. внутрішні проблеми, які роздирали українське суспільство, отримали додатковий стимул в результаті цілеспрямованої політики царату. Одразу після смерті Хмельницького вибухнула боротьба між деякими гетьманами та претендентами на гетьманство. На багато років країна опинилася у вирі громадянської війни, політичної кризи та економічного занепаду.
Лівобережний гетьманат
Початок 18 ст. було відзначено ускладненням внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації на лівобережній Україні. Північна війна між Росією та Швецією за Балтійське узбережжя призвела до збільшення економічного тиску на українських виробників з боку царського уряду та залучення значних людських ресурсів для участі у військових операціях, фортифікаційних та будівельних роботах. Податковий тягар торкнувся не лише пересічних козаків та селян, але й соціальної еліти.
Україна ХІХ століття
Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної, слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів. Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували адміністративні та керівні функції.
Українська національна революція
23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.