Personal tools
You are here: Home Моя Україна Історія Українська держава наприкінці XVII століття
Document Actions

Українська держава наприкінці XVII століття

Гетьманська держава, створена в Україні Б.Хмельницьким, мала великий потенціал для завоювання незалежності. Проте, з огляду на низку причин, цей потенціал так і не був реалізований. Наприкінці 17 ст. внутрішні проблеми, які роздирали українське суспільство, отримали додатковий стимул в результаті цілеспрямованої політики царату. Одразу після смерті Хмельницького вибухнула боротьба між деякими гетьманами та претендентами на гетьманство. На багато років країна опинилася у вирі громадянської війни, політичної кризи та економічного занепаду.

Складна соціально-політична ситуація вимагала швидкого вирішення існуючих проблем. Однак політичні помилки, непродумані заході в соціальній сфері лише загострили існуючі в суспільстві протиріччя. Новий гетьман І.Виготський (? – 1664) обрав курс на створення олігархічної республіки та швидко втратив підтримку більшої частини козаків. Запоріжжя та кілька військових угруповань на Лівобережній Україні, які не прийняли курсу Гетьмана, опинилися в опозиції. Царат, зацікавлений в ослабленні козацької держави, також робив все можливе для підігрівання громадянського занепокоєння, а уряди сусідніх держав поспішили скористатися ситуацією на власну користь.

Під час громадянської війни, яка спалахнула в Україні навесні 1658 р., український лідер (вперше в історії країни) поспішив звернутися по допомогу до іншої держави (не для забезпечення незалежності держави, а для боротьби з внутрішньою опозицією та повстанцями). Він заручився допомогою татарської орди для знищення загонів повстанців та козаків під проводом М.Пушкаря та Є.Барабаша та вирішив поновити союзницькі стосунки з Річчю Посполитою. Гадяцька угода від 16 вересня 1658 р. передбачала повернення козацької України до польської корони як автономії. Умови угоди змінювали існуючу політичну систему гетьманської влади. В соціально-економічному аспекті вони повертали довоєнну форму землеволодіння. Зміна зовнішньополітичного курсу та жорстокі заходи на Лівобережній Україні тільки збільшили незадоволення козаків керівництвом І.Виготського та створили прецедент розколу держави. Утворилася еліта, яка піддавала небезпеці територіальну цілісність країни. З часом більш очевидним стало тяжіння представників Лівобережної України до співробітництва з Москвою, а Правобережної – з Варшавою.

Новообраний гетьман Юрій (1641-1685), син Богдана Хмельницького, не міг запобігти поглибленню негативних тенденцій. Чуднівська угода, підписана ним під час військової кампанії 1660 р., практично визнавала чинність Гадяцької угоди. В 1663р., позбавлений реальної політичної підтримки, Юрій Хмельницький склав свої повноваження. Гетьманська булава на Лівобережжі, завдяки підтримці татар, перейшла до генерального секретаря (писаря) Р.Тетері. Неподалік від міста Ніжин, в 1663 р. так звана Чорна Рада обрала Гетьманом командуючого козацьким військом І.Брюховецького (?-1668). Так Україна розділилася на два Гетьманати. Повний розділ території України між двома державами було підтверджено Андрусівською мирною угодою 1667 р. між Москвою та Річчю Посполитою. Лівобережжя та Київ з навколишніми територіями відходили до Москви, а Правобережжя – до Польщі, в той час як Запоріжжя підпорядковувалося обом державам. Деякий час потому розподіл території було підтверджено умовами так званого „Вічного” миру 1688 р.

Підписання Андрусівської угоди поставило під великий сумнів перспективу об’єднання українських земель. Однак, незважаючи на глибокі соціально-політичні протиріччя між державною елітою, орієнтованою на різні зовнішні сили та постійне вручання останніх у внутрішнє життя України, обидва регіони залишалися зв’язаними в один державний організм політичними та економічними факторами. Перспектива консолідації обох держав в єдину Україну найповніше проявилася за часів правління П.Дорошенка (1627 - 1698), прилуцького полковника. Один з найближчих друзів Б.Хмельницького, лівобережний гетьман належав до переконаних прихильників ідеї існування єдиної могутньої української держави. Для досягнення цієї мети він почав боротьбу з поляками, заключив угоду з татарами, вів переговори з представниками московського царя та гетьманом І.Брюховецьким. На певний час П.Дорошенку вдалося об’єднати під своїм керівництвом обидва регіони, проте втручання Росії та Речі Посполитої, які почали боротьбу проти Гетьмана, не дали йому закріпити досягнення на довгий час. Україну було втягнуто в новий вир політичної боротьби та міжусобних війн. На початку липня 1668 р. П.Дорошенко був змушений залишити Лівобережжя, а в березні 1669 р. козацька рада в Глухові обрала замість нього Гетьманом чернігівського полковника, підтриманого Москвою – Д.Многогрішного (?-1696). Угода, яку останній заключив з Москвою, фактично обмежувала суверенність України.

В нових умовах П.Дорошенко за підтримки Корсунської ради в березні 1669 р. почав схилятися до прийняття турецького протекторату. Водночас він не вважав можливим досягнення взаєморозуміння з Москвою або Варшавою за інакших умов, ніж визнання їх урядами суверенітету єдиної козацької України. Політична кар’єра П.Дорошенка закінчилася в 1676 р.

На Генеральних зборах в Переяславі Гетьманом козацької України „по обидві сторони Дніпра” було обрано генерального суддю І.Самійловича, якому вдалося протриматися на цій посаді 15 років. Автократична та віддана своїм командувачам та царату людина, І.Самійлович також ставив собі на меті створення аристократичної держави під проводом гетьмана. Він опирався спробам запорізьких командувачів ствердити свою політичну незалежність та часто висловлював незадоволення московським урядом щодо підтвердження права Польщі на Лівобережжя. Він також планомірно намагався привернути увагу Москви та Варшави до можливості існування Лівобережжя, Правобережжя та Західноукраїнських земель у складі єдиної держави.

Наприкінці 17 ст. спостерігалися значні зміни в соціальному житті козацької України. Гетьманат був складним соціальним організмом, населення якого складалося здебільшого з селян, що завоювали свої свободи зі зброєю в руках та протягом певного періоду мали право володіння землями. Однак, з огляду на історичні умови, всі гетьманської адміністрації (як економічні, так і соціально-політичні) підпорядковувалися інтересам вищих щаблів козацької еліти, які були привілейованим класом. Вони отримали право володіти землею, займатися виробництвом та брати участь у політичному житті держави.

Підпорядкованість України Москві мала вплив і на її економічний розвиток. Зокрема, відбулися певні зміни в зовнішньоторговельних та економічних відносинах Гетьманату. Країна болісно позбувалася своїх традиційних західних торговельних шляхів та ринків продажу, які поступово було переорієнтовано на Москву.

Українські державні інститути, сформовані за роки Визвольної війни, продовжували функціонувати на території Гетьманату протягом другої половини 17 ст. Однак російський уряд почав впроваджувати обмеження з наступною ліквідацією традиційної військово-політичної системи України. Агресія Москви також торкнулася української православної церкви, що з 1686 року підпорядковувалася московському патріархату. Десятиліття, що пройшли з 1654 р., надали поштовх поступовим, але незмінним процесам втрати українською державою етнічних рис, коли було ліквідовано всі соціально-політичні інститути