Personal tools
You are here: Home Моя Україна Історія Київська Русь
Document Actions

Київська Русь

Як розповідають стародавні хроніки, в 882 р. Олег, князь Новгородський, після вбивства князів Аскольда та Діра, зайняв київський трон. Він став правителем Київської Русі, першої держави стародавніх слов’ян, яка невдовзі перетворилася на одну з провідних країн Середньовічної Європи та почала відігравати важливу роль в політичному житті на континенті. Вона також виступала своєрідним захисним бар’єром між європейською цивілізацією та кочовими племенами Сходу. Столицею держави став Київ.

Поліетнічна Стародавня Русь була монархією. Після проголошення Києва політичним центром Русі князь Олег (а також його наступники) піклувалися про консолідацію найближчих князівств поблизу Києва, водночас за умови, що на всій території повинна переважати влада адміністративних установ центрального князівства. Наприкінці 10 століття під домінуванням Київської Русі знаходилися всі східнослов’янські та значна кількість неслов’янських народів від Чорного до Білого моря, від Карпатських гір до річки Волги. Величезний розмір території визначив наявність (в певних рамках) різноманітних мов та культур, що в перспективі мало привести до розвитку тенденцій відцентрової сили.

Збройні сили князя відігравали в Київській Русі роль державної еліти аж до початку 11 століття. Старші дружинники також виконували функції радників князя в найважливіших державних справах та займали всі провідні адміністративні та судові посади. За князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) вони здійснювали лише військові функції, в той час як адміністративні та юридичні справи було віддано у ведення бояр (старої етнічної аристократії).

Київські князі в 9-10 століттях головним чином турбувалися про підвищення економічної та політичної моці держави. Вони укріплювали міста, впорядковували законодавчі норми та фіскальну систему, а також регулювали обов’язки підлеглого населення. За часів князювання княгині Ольги (приблизно 946 р.) було зроблено першу спробу позбутися язичництва та запровадити християнство. Однак офіційно на Русі християнство як державну релігію було запроваджено лише в 988 р. князем Володимиром Святославовичем. Дипломатичні відносини давньоруської держави з сусідніми країнами, зокрема Візантією та Германською імперією, зміцнилися протягом 10 століття після падіння хозарського царства.

Військові походи руських князів відіграли важливу роль у розширенні території Київської Русі та ствердженні її могутності в очах сусідніх народів. У „Повісті минулих літ” згадується переможний похід князя Олега Царгородського в 907 р., успішність якого пов’язується серед іншого з укладанням миру з візантійським імператором. Кілька років потому руські дружини здійснили набіги на територію Арабського Халіфату. В 940 р. князь Ігор (наступник Олега) кілька разів ходив військовими походами на Східний Крим та Тамань, Візантію та узбережжя Каспійського моря. Київська Русь також вела досить активну військову діяльність протягом 960-х та 970-х рр. під час володарювання князя Святослава. (964-972).

Створення давньоруської національної держави відбувалося за правління сина князя Святослава, Володимира (978-1015). Під його керівництвом зросли економічна та політична міць держави, авторитет князя та організація законодавства. Успішні військові походи князя також розширили кордони руської території.

Процес формування давньоруської держави завершився на початку 11 століття за правління Ярослава Мудрого. Це були часи найбільшого піднесення Київської Русі. Зріс міжнародний авторитет країни завдяки династичним відносинам та дипломатії князя. Ярослав направив значні зусилля на припинення громадянської війни, яка розгорілася після смерті Володимира та на захист територій країни від нападів кочових племен. Під час князювання Ярослава зросло значення міст в економічному та культурному житті країни, зміцнилися відносини між різними регіонами, що сприяло розвитку торгівлі, сільського господарства та народних промислів. Було розроблено перший давньоруський кодекс – збірку законів „Руська правда”. Нажаль, нащадки князя вели міжусобиці, які в кінцевому рахунку не могли не підірвати єдності руської держави.

Лише на початку 12 століття Володимиру Мономаху (1113-1125) вдалося на певний час припинити ці сутички. Під час його князювання знов зросли повноваження Києва як столиці, а влада київського князя поширилася на основні князівства та інших князів. Саме за його ініціативою було скликано збори князів для вирішення важливих проблем та спірних питань. Стабілізувалися внутрішнє та зовнішнє положення держави. Це був етап утвердження в Київській Русі всіх характеристик середньовічної соціально-політичної системи, з її значною феодальною власністю, певними ідеологічними, релігійними та політичними спрямуваннями.

Починаючи з 1130 р. процес дезінтеграції староруської держави набув безповоротного характеру. Протягом кількох років територія цієї нової могутньої країни була поділена між кількома незалежними князівствами, правителі яких знаходилися у стані озброєного протистояння до середини 13 ст. Повноваження київського князя як голови держави перетворилися на формальні, проте повного розвалу Русі вдалося уникнути. Київ залишався її столицею. На зміну персональної влади київського князя прийшла влада уряду „колективного сюзеренітету” найбільш впливових та могутніх князів. Єдина централізована монархія була змінена на федеральну, в якої не було ані відповідної моці, ані розміру.

Період феодальної роздробленості стародавньої Русі не лише відбився на її політичному, соціально-економічному та культурному розвитку, але також сприяв певним змінам у географічному визначенні країни. Зокрема, в Київських Хроніках 1187 року вперше було вжито термін „Україна” для зазначення південних регіонів руських земель (Київської, Переяславської та Чернігівської областей). Дещо пізніше ця назва також почала вживатися по відношенню до Галичини, Волині та Поділля. Незважаючи на кілька спроб об’єднати розділені кордонами князівства, які робилися протягом 12 та 13 століть, Київська Русь до 1237 року значно ослабла в економічному та політичному сенсі та потерпала від постійних нападів татаро-монгольських загонів хана Батия. Правління Орди на українських землях продовжувалось понад два століття.