Personal tools
You are here: Home Моя Україна Держава Конституція
Document Actions

Конституція

Чинна Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Згідно з Основним законом, Україна – суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава. Ознаки "суверенна" і "незалежна", по суті, тотожні, але в цьому випадку поєднуються європейська конституційна традиція та головна теза борців за українську державність. Ознака "демократична" стверджує принцип народовладдя, який конкретизується у ст. 5: "...носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", який здійснює її "безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Ознака "соціальна" передбачає обов’язок держави забезпечувати соціальний захист населення. Ознака "правова держава" підкреслює, що в Україні має панувати право як загальна міра свободи, рівності і справедливості.

Принциповим визначенням державного устрою є положення ст. 6: "Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". Єдиним органом законодавчої влади в Україні Конституція визначає Верховну Раду (ст. 75). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (ст. 113). Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 124, 125). Статус Президента України визначається ст. 102: "Президент України є главою держави і виступає від її імені”.

У 1996 р. чинна Конституція України була загалом позитивно оцінена найавторитетнішою в галузі конституційного законодавства Європейською комісією Ради Європи „Демократія через право”, більше відомою як Венеціанська комісія.

Український шлях до Конституції

У княжій Україні-Русі перші писані юридичні закони створювалися на основі звичаєвого права. Перша згадка про звід законів „Статут і закон руський” міститься в договорах з Візантією 911 р. та 944 р. В ХІ ст. правові статути ІХ – Х ст. увійшли до „Руської правди” князя Ярослава Мудрого (правда – закон). Судячи з цього документу та інших джерел, у державному устрої Київської Русі існували певні елементи демократії. Внутрішні суспільні відносини здійснювалися переважно на засадах права, за яким значну роль відігравали представницькі структури, зокрема віча. Вони функціонували як збори мешканців міста або князівства. На таких зібраннях іноді обиралися князі, укладалися з ними ряди-договори, де визначалися права та обов’язки сторін.

Яскраву сторінку в історію світових конституційних пошуків вписав Пилип Орлик, якого у ХVIII ст. після смерті І.Мазепи було обрано гетьманом України в еміграції. Його праця „Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорізького” (1710) вважається першою конституцією української держави. В її основу закладено ідею природного права і договірного походження держави, згідно з якою народ України укладає договір з гетьманом, передаючи йому частину своїх свобод заради забезпечення внутрішньої злагоди і зовнішньої безпеки держави. У документі сформульовано засади розподілу представницької і виконавчої влади та незалежності суду, який має підкорятися лише закону. Загалом Конституція П. Орлика була співзвучна тогочасним тенденціям розвитку європейської політичної думки (зокрема, в утвердженні незалежності церкви від світської влади), а в деяких аспектах навіть випереджала європейську політичну теорію та практику (надання переваги принципам конституціоналізму над панівною тоді в Європі ідеєю державного абсолютизму і примусу до злагоди).

Пізніше мотиви справедливості, свободи, рівності, братерства звучали в документах Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847). Наступні кроки у створені політико-правової концепції гармонійного суспільства зробили Михайло Драгоманов та Михайло Грушевський.

Ці теоретичні надбання української визвольної думки відіграли велику роль у політичних процесах, що відбувалися в Україні після Лютневої революції і Жовтневого більшовицького перевороту, які 1917 року стерли з політичної карти світу Російську імперію.

  1. листопада 1917 р. Центральна Рада України (перший в історії України виборний орган парламентського типу) прийняла ІІІ Універсал, який став першим конституційним актом нової української держави, де українському народові гарантувалася недоторканість особи, свобода слова, друку, зборів, віросповідань. А вже 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, який проголосив суверенність і незалежність Української Народної Республіки. Проекту Конституції УНР („Статут про державний устрій, права і вольності УНР”) не судилося набути чинності через державний переворот у квітні 1918 р., який скасував нововведення Центральної Ради.

Майже одночасно з процесами відродження української держави на території, яка входила до складу Російської імперії, в іншій частині України, що була під владою Австро-Угорщини було створено Українську Національну Раду, яка 9 листопада 1918 року оголосила суверенітет Західно-Української Народної Республіки і схвалила Тимчасовий основний закон ЗУНР. За цим конституційним актом влада належала народові, який через рівне, таємне, безпосереднє та пропорційне голосування міг обирати парламент. Але через вісім місяців внаслідок україно-польської війни ЗУНР припинила існування.

  1. березня 1919 року під час військової боротьби більшовиків за встановлення в Україні радянського режиму на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято першу Конституцію УРСР, а після утворення 1922 року СРСР в неї було внесено певні зміни. Пізніше двічі, згідно з новими Конституціями СРСР 1936 р. і 1977 р., було прийнято Конституції УРСР в 1937 р. і 1978 р.

Декларовані радянськими конституціями принципи формування та функціонування владних структур були переважно формальними. Вибори всіх рівнів відбувалися як напівпримусове голосування за безальтернативного кандидата, якого визначали номенклатурні партійні органи. При цьому обрані депутати фактично мали один обов’язок – формально і традиційно одноголосно схвалювати рішення, які приймалися компартійними органами. Водночас радянські конституції надавали громадянам широкі соціальні права на працю, освіту, охорону здоров’я, відпочинок, пенсійне забезпечення, які не лише декларувалися, а й здійснювалися фактично. Що ж до політичних прав – свободи слова, друку, зборів, пересування, віросповідання, таємниці листування тощо, то вони лише проголошувалися, але в дійсності не існували. Громадсько-політичне життя відбувалося під монопольним проводом комуністичної партії і тотальним суворим контролем органів держбезпеки (КДБ). Українські радянські конституції існували і діяли понад сімдесят років.

Новітній конституційний процес в Україні розпочався з ухваленням „Декларації про державний суверенітет України”, яка була проголосована Верховною Радою України 1990 року під завісу „перебудови” в СРСР.

Невдовзі відбулися видатні історичні події – проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та всенародний референдум 1 грудня 1991 року, що підтвердив проголошений Акт незалежності України. Протягом 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та Президентом, було складено кілька проектів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися.

Завдяки досягнутому консенсусу між усіма політичними силами країни, 28 червня 1996 року в результаті напруженої роботи Верховна Рада прийняла чинну Конституцію України і Закон про введення її в дію.